Сповідь відьом - Страница 11

— Я маю інші плани, — грубо бовкнула я, сама не в змозі чітко сформулювати, що ж то були за плани. Метью Клермон, безперечно, знав, що я відьма, хоча я й не збиралася святкувати Мабон.

— Дуже жаль, — пробурмотів він із легкою усмішкою. — То, може, іншим разом. Ви ж у Оксфорді на рік, еге ж?

Бути поруч із вампіром — це завжди нервує, до того ж гвоздичний аромат, який ішов від Клермона, чомусь нагадав мені химерний запах фоліанта «Ешмол 782». Не в змозі мислити чітко, я поспішно закивала головою. Бо так було безпечніше.

— Я так і думав, — мовив Клермон. — Не сумніваюся, що наші стежки ще перетнуться. Оксфорд — таке маленьке містечко…

— Дуже маленьке, — погодилася я, шкодуючи, що не поїхала на вихідні до Лондона.

— Що ж, бувайте, докторе Бішоп. Радий був із вами познайомитись, — сказав Клермон, простягаючи руку. За винятком короткої подорожі до моєї шиї, його очі жодного разу не відірвалися від моїх. Здається, він навіть жодного разу не блимнув. Зусиллям волі я змусила себе не відвернути погляду першою.

На мить завагавшись, я простягнула йому свою долоню. Легкий скороминущий дотик — і вампір опустив руку. А потім усміхнувся, відступив назад і зник у темряві найстарішої секції бібліотеки.

Я постояла непорушно, доки мої закляклі руки знову набули здатності рухатися, а потім повернулася до свого столика і вимкнула комп’ютер. Коли я збирала свої папери, примірник «Нотаток та загадок» докірливо поцікавився, чому ж я так і не зволила заглянути в нього, якщо вже зняла з полиці? Та й увесь мій список являв собою суцільний докір. Я вирвала його з блокнота, зіжмакала аркуш і кинула його в сміттєвий кошик під столом.

— Сьогодні й без того було достатньо мороки, — стиха промимрила я.

Коли я здавала рукописи, черговий інспектор за столиком зиркнув на свій годинник.

— Так рано йдете, докторе Бішоп?

Я кивнула мовчки, стуливши рота, щоб не спитати інспектора, чи він, часом, не знає, що у відділі палеографічної довідкової літератури щойно був вампір?

Він підняв стос картонних коробок із манускриптами.

— А завтра вони вам знадобляться?

— Так, — пошепки відповіла я. — Завтра знадобляться.

Виконавши останню академічну процедуру, пов’язану з виходом із бібліотеки, я, нарешті, звільнилася. І прожогом кинулася крізь візерунчастий вихід читального залу, простукала туфлями по вкритій лінолеумом підлозі. Стукотіння відлунювало від кам’яних стін, а я щодуху мчала повз стелажі з книгами, огороджені вельветовими линвами від надміру цікавих читачів. Я злетіла зачовганими дерев’яними сходами й опинилася в чотирикутнику першого поверху. Тут я прихилилася до залізного поруччя, що огороджувало бронзову статую Вільяма Герберта, і жадібно втягнула в себе прохолодне повітря, відчайдушно намагаючись вивітрити з ніздрів залишки запаху гвоздики та кориці.

«Увечері в Оксфорді всяке буває, — суворо запевнила я сама себе. — Навіть незнайомі вампіри».

Та попри заспокійливі слова, які я сказала собі в чотирикутнику першого поверху, додому я йшла швидше, аніж зазвичай. Морок у провулку Нью-Коледж-лейн і завжди був досить лячним, а зараз — і поготів. Я провела свою перепустку через зчитувальний пристрій тильних воріт у закутку провулку і, коли ворота клацнули в мене за спиною, відчула певне полегшення, немов кожні двері та ворота, що поставали межи мною та бібліотекою, якимось чином збільшували мою безпеку. Обігнувши попід вікнами каплицю, я пройшла вузьким проходом до чотирикутного майданчика з видом на єдиний вцілілий у Оксфорді середньовічний парк із традиційним пагорбком, із якого студенти колись могли споглядати зелень парку і розмірковувати над загадками Бога та природи. Сьогодні ж увечері готичні університетські шпилі та аркові проходи постали більш виразно, ніж зазвичай, і я радо занурилася в їхню атмосферу.

Лише замкнувши двері до своєї квартири, я зітхнула з полегшенням. Я мешкала на горішньому поверсі однієї з будівель, призначених для випускників та колишніх викладачів, що приїздили до Оксфорда у відрядження. Квартира, що складалася зі спальні, вітальні з круглим обіднім столом та пристойної, хоча й маленької, кухні, була оздоблена старою друкованою графікою й панелями теплих кольорів. Усі меблі тут нагадували непотріб, викинутий при зміні обстановки в кімнаті відпочинку та хазяйському будинку — серед них переважав низький ваговитий дизайн кінця дев’ятнадцятого сторіччя.

Я поклала в тостер два шматочки хліба, налила собі склянку холодної води і випила її одним ковтком. Потім розчинила вікно, щоб вигнати затхле повітря з кімнати.

Зі своєю скромною вечерею я пішла до вітальні, де скинула туфлі й увімкнула невеличкий стереопрогравач. Кришталево-чиста музика Моцарта наповнила помешкання. Сідаючи на диванчик із каштановою оббивкою, я мала намір лише трохи перепочити, а потім помитися в душі й переглянути зроблені протягом дня нотатки.

Прокинулась я о пів на четверту ранку з калатаючим серцем, закляклою шиєю та різким присмаком гвоздики у роті.

Я налила собі склянку води і зачинила вікно на кухні. Надворі було прохолодно, і від дотику вологого повітря я аж здригнулася.

Я порахувала час і вирішила зателефонувати додому. Там була десята тридцять ранку, і Сара та Ем, що, як кажани, були нічними створіннями, ще, мабуть, спали, як убиті. Я швидко пройшлась по кімнатах, повимикала скрізь світло, за винятком спальні, й узяла свій мобільний телефон. Ні, спочатку треба скинути з себе брудний одяг — і де так можна було вимазатися в бібліотеці? Я вдягла старі спортивні штани та чорний светр із розтягнутим коміром — зручніше за будь-яку піжаму.