Сповідь відьом - Страница 104

104

Після п’ятнадцятого сходового маршу я важко дихала від напруги. Кам’яні сходинки вежі не розраховували на звичайні ноги та ступні, бо їх зробили під таких вампірів, як Метью — понад шість футів зросту та надзвичайно прудких, або тих, хто поєднував у собі обидві чесноти. Зціпивши зуби, я вперто йшла вгору. І за останнім поворотом сходів перед нами раптом вигулькнула кімната.

— Ой! — вирвалося у мене, і я зачудовано прикрила рот рукою.

Не треба пояснювати, чия то кімната. Ясна річ, то була кімната Метью вздовж і впоперек.

Ми стояли у граціозній округлій вежі замку, тій самій, що зберегла гладенький конічний дах із міді, розташованій із тильного боку масивної будівлі. У стінах виднілися вузенькі високі отвори вікон з вітражами, у які пробивалися тонкі, як ніж, промені світла й кольори з навколишніх полів та гаїв.

Кімната мала округлу форму, але подекуди її кривизну вирівнювали книжкові шафи. Великий квадратний камін, вмурований у стіні, що стикувалася з центральною спорудою шато, чудесним дивом уникнув пильної уваги художника дев’ятнадцятого сторіччя, який спеціалізувався на фресках. То там то тут були розставлені столи, крісла та кушетки з подушечками; більшість із них у зелених, коричневих та золотистих барвах. Кімната з сірого каменя, попри чималі розміри, здавалася теплою та затишною.

Найбільшою інтригою приміщення були предмети, зібрані Метью як важливі віхи його численних життів. На книжковій полиці стояла картина Вермеєра, підперта мушлею. Цю картину мені не доводилося бачити раніше — мабуть, це одне з маловідомих полотен художника, а персонаж, зображений на ній, був страшенно схожий на самого Метью. Над каміном висів палаш — такий довгий та важкий, що ніхто, окрім вампіра, не зміг би ним орудувати, а в кутку стояв лицарський панцир розміром на Метью. Напроти на дерев’яній підставці висів людський скелет, його кістки були скріплені докупи чимось на кшталт фортепіанних струн. На столі поруч зі скелетом стояли два мікроскопи, зроблені, якщо я не помилялася, в сімнадцятому сторіччі. Розп’яття, пишно оздоблене великими червоними зеленими та голубими самоцвітами, стояло у ніші поряд із шикарною гравюрою Діви Марії, виконаною на слоновій кістці.

Моє обличчя вкрили сніжинки — то Метью роздивлявся мене, поки я роздивлялася предмети обстановки в його кімнаті.

— Отже, це музей Метью, — тихо мовила я, знаючи, що кожен із предметів у кімнаті міг розповісти свою власну історію.

— Ні, це мій кабінет.

— А де ти… — почала я, кивнувши на мікроскопи.

— Не тепер, пізніше, — перервав мене він. — Бо тобі треба піднятися ще на тридцять сходинок. — І він повів мене до протилежної стіни кімнати, звідки йшли ще одні сходи. Ці теж звивалися до самісіньких небес. Повільно здолавши тридцять сходинок, я стала на краю кімнати, в якій домінувало ліжко з балдахіном на чотирьох стовпчиках та важкими портьєрами. Високо над ліжком виднілися відкриті балки та опори, на яких кріпився мідний дах. До однієї стіни присунули стіл, у протилежній виднівся камін, перед яким акуратно порозставляли крісла. Далі я побачила злегка прочинені двері, й у шпарину виднілася величезна ванна.

— Схоже на соколине гніздо, — озвалася я, визираючи у вікно. Метью дивився на цей пейзаж із цих вікон від самого Середньовіччя. Мені на мить подумалося про інших жінок, яких він сюди приводив. Авжеж я була тут не першою, але впевнена, що жінок тут було не так вже й багато. Бо це шато оповивала якась особлива таємничість та самотність.

Метью підійшов до мене зі спини і глянув через плече.

— Тобі подобається? — спитав він, легенько торкнувшись подихом мого вуха. Я кивнула.

— І скільки ж їй? — спитала я, не стримавши своєї допитливості.

— Цій вежі? — перепитав він. — Та десь близько семисот років.

— А що селяни? Вони про тебе знають?

— Так. Як і відьми, вампіри перебувають у більшій безпеці, коли вони є членами громади, яка знає, хто вони, але не ставить зайвих запитань.

Покоління Бішопів мешкали в Медісоні, і ніхто не здіймав із цього приводу бучу. Як і Пітер Нокс, ми ховалися у всіх на виду.

— Дякую, що привіз мене в «Сім веж». Я почуваюся тут безпечніше, аніж в Оксфорді. «Якщо не зважати на Ізабо», — подумки додала я.

— Дякую, що не злякалася моєї матері, — хихикнув Метью, немов почувши мої невимовлені слова. Його сміх супроводжувався виразним запахом гвоздик. — Вона аж надто турботлива та ревнива, як і більшість матерів.

— Я почуваюся по-ідіотськи, та й вдягнута я не належним чином. Бо не взяла з собою жодної одежини, яку вона б схвалила. — Прикусивши губу, я наморщила лоба.

— Коко Шанель вона теж не схвалює. Тож не націлюйся надто високо і не переймайся.

Я розсміялася і обернулася, шукаючи поглядом його очей. І коли наші погляди зустрілися, у мене аж дух перехопило. Метью довго роздивлявся мої очі, щоки і, нарешті, рот. Його рука поволі піднялася до мого обличчя.

— Ти така бадьора і повна життя, — хрипко мовив він. — Тобі потрібен чоловік набагато молодший.

Я стала навшпиньки. Він нахилив голову. Та не встигли наші губи торкнутися, як на столі брязнула таця.

— Voz etz arbres e branca, — проспівала Марта, грайливо зиркнувши на Метью.

Він розсміявся і відповів приємним чистим баритоном.

— On fruitz de gaug s’asazona.

— Що це за мова? — спитала я і пішла слідком за Метью до каміна.

— Старовинна, — відповіла Марта.

— Це окситанська мова, — додав Метью, знімаючи срібну кришку із тарілки з яєчнею. Аромат гарячої їжі наповнив кімнату. — Марта вирішила почитати нам вірші для апетиту.

104