Сповідь відьом - Страница 101

К оглавлению

101

— Я не маю здорового глузду, а ще я потребую, так би мовити, великих експлуатаційних видатків.

Метью з розумінням кивнув.

— Паспорт при тобі?

Я кивнула і тицьнула пальцем йому під ноги.

— Так, він у валізі з комп’ютером.

— Тоді їдьмо, — мовив Метью, востаннє окидаючи поглядом кімнату.

— А де фото? — спитала я. Було негоже отак просто залишати його.

— Воно у Маркуса, — поспішив відповісти Метью.

— А коли тут був Маркус? — нахмурилася я.

— Коли ти спала. Хочеш, щоб я забрав знімок і повернув тобі? — Вампір взяв телефон і його палець очікувально завис над кнопкою.

— Ні, — похитала я головою. Мені більше не хотілося бачити те фото.

Метью взяв мої торби, і ми без пригод спустилися вниз. За брамою коледжу нас вже чекало таксі. Метью зупинився і щось сказав Фреду. Вампір віддав сторожу картку, і вони потиснули один одному руки. Вони про щось домовилися, але мені про деталі тієї домовленості не сказали ні слова. Метью швидко посадив мене в таксі. Ми їхали, не зупиняючись, приблизно півгодини, поки вогні Оксфорда лишилися позаду.

— А чому ми не поїхали на твоєму авто? — спитала я, коли ми були за містом.

— Так краще, — пояснив він. — Потім не доведеться просити Маркуса переганяти її.

Погойдування таксі заколисало мене. І я задрімала в нього на плечі.

В аеропорту ми злетіли відразу, як тільки перевірили наші паспорти, а Метью заповнив всі необхідні папери. Під час зльоту ми сиділи на кушетках довкола низького столика одне напроти одного. Кожні кілька секунд я роззявляла рота, щоб не закладало вуха, поки літак набирав висоту. Коли ми вийшли на крейсерську висоту, Метью розстебнув свій ремінь безпеки і видобув подушки та ковдри з шафи під вікнами.

— Невдовзі ми будемо у Франції. — Він примостив подушки на краю моєї кушетки, широкої, як двоспальне ліжко, і приготував ковдру, щоб мене накрити. — Можеш трохи поспати.

Але мені не хотілося спати. Насправді я боялася заснути. Ота фотографія немов закарбувалася на зворотному боці моїх повік.

Він нахилився наді мною з ковдрою в руках.

— Щось не так?

— Я не хочу заплющувати очей.

Усі подушки, окрім одної, Метью скинув на підлогу.

— Іди сюди. — Він сів біля мене і запрошувально ляснув рукою по білому пухнастому чотирикутнику. Звиваючись, я посунулася шкіряною поверхнею кушетки, поклала голову йому на коліна і випростала ноги. Метью дбайливо накрив мене ковдрою.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Нема за що. — Він торкнувся пальцями своїх губ, а потім моїх. Я відчула солонуватий присмак. — Спи. А я посиджу.

І я заснула — міцним та глибоким сном без сновидінь, а прокинулася від дотику прохолодних пальців Метью до мого обличчя — літак ішов на посадку.

— Котра година? — спитала я, повністю дезорієнтована в часі.

— Близько восьмої, — відповів Метью, зиркнувши на свій годинник.

— А де ми? — Я рвучко сіла й обмацала лямки ременя безпеки.

— Неподалік Ліона, що в провінції Овернь.

— У центрі країни? — спитала я, уявивши мапу Франції. Метью кивнув. — Ти звідси родом?

— Так, я народився і відродився неподалік. Звідси до мого дому — мого рідного дому — година-дві їзди автомобілем. Під обід ми будемо там.

Ми приземлилися в приватній зоні регіонального аеропорту, і наші паспорти та багаж взявся перевіряти службовець зі знудженим виглядом, але побачивши в паспорті ім’я Метью, він відразу ж витягнувся по стійці «струнко».

— Ти завжди подорожуєш цим маршрутом? — спитала я. Так летіти було набагато легше і простіше, аніж добиратися комерційним рейсом із лондонського аеропорту «Хітроу» до паризького аеропорту імені Шарля де Голля.

— Так, — відповів Метью без сум’яття чи сором’язливості в голосі. — Це єдиний випадок, коли я задоволений, що я — вампір і можу тринькати гроші, як захочу.

Метью зупинився біля гігантського «рейндж-ровера» і видобув із кишені набір ключів. Відімкнувши задні дверцята, він запхав мої сумки до багажника. «Рейндж-ровер» трохи поступався розкішністю його «ягуару», але брак люксусовості з лишком компенсували його розміри. То було, як їхати на панцернику.

— Ти певен, що для поїздок Францією тобі потрібен саме такий автомобіль? — спитала я, оглядаючи вузенькі рівненькі дороги.

Метью розсміявся.

— Ти ще не бачила будинок моєї матері.

Ми їхали на захід прекрасним сільським ландшафтом, де-не-де позначеним то величним маєтком, то крутою горою. Навсібіч розбігалися поля й виноградники, і здавалося, що навіть під сіро-сталевим небом земля палає яскравими кольорами осіннього листя. Ось на дорозі з’явився дороговказ «Клермон-Ферран». Навряд чи то була випадковість, попри різницю в написанні.

А Метью тримав курс на захід. Невдовзі він скинув швидкість, пригальмував, звернув на вузеньку дорогу і зупинився на її узбіччі.

— Он там, — показав він рукою вдалину. — Ото і є маєток «Сім веж».

Посеред похилих пагорбів виднілася пласка вершина, над якою вивищувалася громіздка споруда з буро-жовтого та рожевого каменя. Її оточували сім веж, а брама з баштою охороняла вхід із фронтону. Виявилося, то не чепурненький казковий замок для балів під місячним сяйвом. «Сім веж» був справжнісінькою фортецею.

— Оце твій дім? — отетеріло спитала я.

— Так. Це мій дім. — Метью дістав із кишені телефон і набрав номер. — Маман, ми майже приїхали.

Зі слухавки пролунала якась відповідь, і зв’язок урвався. Метью стримано всміхнувся і вивів авто на дорогу.

101